Приветствую! Я V.Kol, и в этой рубрике я разместил стихотворения, которые пишу, когда мне нечем занятся:)

Особо не критикуйте, здесь есть стихи, которые я писал давно, ещё в пятнадцатилетнем возрасте:)

Ах, да! Я забыл сказать, что пишу на украинском.

Почему-то, чаще всего

в голову лезут строки именно

на родном языке:)

"В темряві"

Чи відчували ви колись,
Немов за вами стежать?
Немов чийсь погляд в спину впивсь,
І щось вночі бентежить.

Чи страшно інколи бува
Відкрити трохи очі,
Коли все тіло відчува,
Щось в темряві скрегоче?

Чи бачили ви хоч би раз,
Як вміють тіні танцювати?
Їх неповторний па-де-грас,
Чи просто знову лягли спати?

Чи відчували ви присутність,
Чогось у хаті, окрім вас?
Якоїсь сутності могутність,
Чи спати страх вам дав наказ?

Погляньте якось у вікно,
Коли настане північ.
Покаже вас самих воно,
Поставить вас пліч-о-пліч.

Дивіться самі собі в очі,
Чекайте поки тіло зникне,
Коли обидва заблискочуть –
Відчуете як щось за руку смикне.

"Відкривши Очі"

Пусті поля, світанок.
Одна лиш тиша навкруги.
Роса зійде - ніхто не встане,
Аж до обідньої пори.

Змінився час, змінились люди,
І правлять нині почуття,
Такі, як злість, вона повсюди,
Та й брешуть люди все життя!

Жорстокі діти! Страх і зради!
Тиран помер, та привид ще блука.
В серцях бездушної громади,
Хоч краплю жалю хтось шука.

І знову впала чорна хмара,
Встеливши попелом весь світ,
Немов це заговоір мольфара,
Що покарав Далекий Схід.

Ідуть роки, можливо, вже останні,
Бо з зникло зовсім співчуття.
Ідуть отари невблаганні,
Що гублять наше сприйняття.

Відкривши очі, я побачив:
Наш світ іде у небуття,
Страждають люди від знемоги,
І від злиденного життя.

Хоч винуваті будуть самі,
Тa ліпше друга кинуть в піч,
Аніж самим горіть віками,
І це тепер – нормальна річ.

І от, зустрілися Владики,
Відкрито, зримо, без чудес.
І стали поруч без’язико,
Зжахнувся навіть і Арес.

–Невже це ми таке зробили?
Невже ми вбили в них живе?
–Та ні, вони самі по собі жили,
І Я не знаю, що таке…

–Ану ж, Денниця, розкажи,
Це ти накоїв це безладдя?
–Та, Боже правий, покажи,
Кого Я з них зробив знаряддям?!

–І правда, бачив, не робив.
Та що  це за незрима сила,
Що вмить все те, що я створив
На казна що перетворила?

–Змирись Отець, це їхні душі,
Що вмерли через тих банкнот.
Тепер на все вони байдужі,
Ти бачиш не людей – істот…

–Та може є ще в них надія?
Можливо це ще не кінець?
Та хто їх спинить, лиходіїв?
Чи той мольфар, чи знову лиш агнець?

–Скажу тобі я лиш одне:
Всім бути на своїх місцях.
А той, хто погань нажене,
Чекатиму його в гостях.

"Дзеркало"

І знову ночі без покою,
Чомусь тревога на душі.
Немов лишився сиротою,
Немов у спині три ножі.

Один від тих, кому байдужий,
Один від тих, кому близький,
А третій на примару схожий,
Холодний, гострий та бридкий.

Посеред ночі підірвався,
Почувши шепіт у кутку,
Що раптом різко обірвався,
Коли звільнив мене від сну.

Піднявся. Думав,що наснилось,
Холодний піт по спині біг.
Аж бачу–дзеркало схилилось,
Та підійти туди не зміг.

Бо ноги наче У бетон вкопало,
І серце вирвало з грудей,
Все тіло стімко замерзало,
Окрім лиш двох моїх очей.

І я стояв і все дивився,
Аж поки страх не відступив
Зробивши крок,я зупинився
Бо хтось плече моє схопив.

Чомусь не міг я закричати,
І раптом зовсім зкам'янів,
"Іди!Ти маєш право знати"
Промовив голос з моїх снів.

З'явилась сила у ногах,
Не озираючись ступив,
І раптом знову, дикий страх
Все моє тіло охопив.

Дивлюся в дзеркало - там я,
Та вже не той, якого завжди бачив.
Носив він не моє ім'я
І посмішка була звіряча...

У нього не було очей,
А замість них лиш чорні плями.
Темніші за усіх ночей,
Що не побачиш над полями.

В одній руці тримав якесь обличчя,
У другій був той третій ніж.
Який був ширше передпліччя,
Не бачив я його страшніш.

Позаду нього йшла отара,
Такіж істоти як і він.
Ступали наче чорна хмара,
Один за одним навздогін.

З землі з'являлися дзеркала,
Роздаючи жахливий дзвін.
Усі істоти не змовкали,
Стояв спокійно тільки він.

"A вдало ж ти мене ховав..."–
Промовив я із потойбіччя.
"Та зараз мій вже час настав!"
І він надяг моє обличчя.

Не встиг нічого я спитати,
Як опинився по той бік.
"Не варто навіть і благати"–
Промовив він і просто зник.

Дзеркала всі порозсипались,
І знов звучить цей клятий дзвін.
Та вмить уламки всі з'єднались
І впали до моїх колін.

"Інший"

Схід сонця навіть не почався,
На небі декілька зірок.
Лиш вітер у вікно вірвався,
Мов крізь щілину той пісок.

Така приємна, тиха ніч,
Та як завжди нема покою.
Неначе декілька сторіч
Балакаю я сам з собою.

Чому по спині мчиться холод?
І звідки взялись ці рядки?
Чому не відчуваю голод?
І звідки всі страшні думки?

Чому дивлюся в свої очі,
І бачу в них один лиш морок?
Вже й спати по ночах не хочу,
І почуваюсь як літ в сорок.

Вже перестали розуміти,
Моє інакше сприйняття...
Можливо треба пережити,
Мені так знову ще життя?

Все було б добре і спокійно,
Якби мені не доводилось
Ховати іншого постійно,
Того, що у мені збудилось.

Можливо все це і насправді,
А може збожеволів я...
Почалось все це в Листопаді,
Закінчиться мабуть з життям.

Мабуть все скінчиться не скоро,
Та якось зможу я прожить.
Чи чуєш ти мене, потворо,
Що у душі моїй сидить?!

І хоч ти бачиш світ інакше,
І розумієш більш ніж я,
Скажу тобі я без пом'якшень:
"Не дам тобі я укриття!"

Колись, ти вирвешся на волю,
І ми обидва знаєм це,
Але тоді знов поневолю
В собі навік твоє лице.